Ієродиякон Філарет (Ольшанський): «На Афоні відчуваєш, що монашество – це нервова система Церкви»

Раздел: О главном

Афон – це відблиск неба на землі, унікальна автономна чернеча держава, яка живе у особливому ритмі молитви і праці. На Святій Горі є понад 20 монастирів, кожен з яких має свій устав, однак всіх їх єднає особлива атмосфера любові і відкритості з якою приймають кожного (однак жінкам заборонено приїздити на Афон, всі монастирі – чоловічі). Напевно, у багатьох людей, які потрапляли колись на цей острів молитви, було бажання там залишитися назавжди. Екслюзивною історією з нами поділився ієродиякон Філарет, який приїхавши на Афон спершу студентом, прийняв там монаший постриг і прожив роки у Ватопедському монастирі. Про те, чому монастир – це теж університет, але пустельний, монашество – нервова система Церкви, а монах “народжує безсмертя“ спілкуємося із ієродияконом Філаретом (Ольшанським)

– Як Вам вдалося потрапити на Афон, поділіться своєю історією.

– Можна почути такий вислів “монастир -університет пустелі”. І це ключове завдання монастиря, як у IV, наприклад столітті, так і сьогодні. Я, як паломник, під час своїх канікул влітку, приїхав на Афон. У мене було 2 місяці, тоді саме навчався на магістратурі, а у студентів, є трошки більше можливості відпочити, набратися сил, зануритися у себе. У мене було прагнення розібратися, яке покликання обрати. Я вирушив на Афон з благословення, тоді ще єпископа Львівського Владики Філарета. Коли я перетнув поріг Святих воріт, то зрозумів, що приїхав додому. Це було “кохання з першого кроку”, якщо можна так сказати (посміхається). Я планував об’їхати весь Афон, всі 20 монастирів, але у деяких я й досі не був. Зрозумів, що Ватопед це місце, де Господь мене хоче. У особливий і дуже конкретний спосіб я відчув, що мабуть моє життя має бути монашим. Загалом же Ватопедський монастир – це надзвичайне місце, де є 7 чудотворних ікон Пресвятої Богородиці, її Чесний Пояс, інші чудотворні ікони, багато святинь, мощів святих. Це зібрання традицій церковних, церковного мистецтва, традицій Богослужбових, бо насправді таких Богослужінь, як у Ватопедському монастирі, я ніде не бачив і ніде не побачу схожих на них за урочистістю, красою, благолепіієм, уставом, чіткостю…

– Як виглядає 1 день монаха на Афоні? Чим саме Ватопедський монастир відрізняється від тих, що є в Україні?

– У кожному Афонському монастирі існує свій устав. Древній, затверджений своїми традиціями, віками. Кожен монастир має свій Типікон – тобто збірник уставних приписів. Одним з таких у Ватопедському монастирі є «Правило 8-ми». Тобто, 8 годин молитви, 8 годин праці, 8 годин відпочинку. Доволі рано ми прокидалися. Буває монахи моляться і раніше, але головна цінність молитви на Афоні і головний час для неї – це ніч. Тобто о пів на 4 ранку звучить било. І о 4 годині починається Полуношниця, Утреня, Часи. Кожен день звершується Літургія, якщо це святковий день, – то у головному храмі, а якщо будній день – то в одному з 30 параклисів (невеличких церков), в залежності від кількості ієромонахів, кожен ієромонах служить щоденно у такій маленькій церковці-капличці. Після того – трапеза, послух (3-4 години), потім невеличкий проміжок часу для відпочинку, 9 час, Вечірня, друга трапеза (На Афоні є тільки 2 трапези), потім Повечір’я з Акафістом Богородиці, знову на 2-3 години послух і відбій, який називався у нас час мовчання. І ти йдеш у келію, звершуєш монаше правило і, вже залежно від твого бажання, маєш час на відпочинок, читання, духовні вправи, роздуми. Як правило, головним нашим завданням було творити Ісусову молитву. Загалом, життя у Ватопеді побудовано на традиціях і правилах безперервної Ісусової молитви св. Йосифа Ісихаста. Навіть під час послуху, якщо він не інтелектуальний і не вимагає розумової діяльності, неодмінно монахи постійно повторюють Ісусову молитву. Адже важливим є перебування монаха у Ісусовій молитві, і також промовляння її вголос. Якщо ти думками відволікаєшся, але чуєш брата, який творить Ісусову молитву, це дуже ефективно діє, і ти навертаєшся до молитви знову.

– У людей із пострадянських країн можна спостерігати дуже сильне захоплення Афоном, “голод на Афон”… Чому це відбувається?

– Мені завжди казав блаженної пам’яті схиархидиякон Ілларіон (Дзюбанін), він був першим схимонахом Києво-Печерської Лаври (після того як її відкрили у 1988 році): “до сухого джерела люди йти не будуть”. І сьогодні мені здається, що Афон – це те життєдайне джерело духовності, яке зберегло свою силу, традицію, школу святості. Як тільки ти приходиш на Афон, то відразу потрапляєш у атмосферу любові. Там взагалі не важливо хто ти, – чи ти останній жебрак, чи ти Президент, там до всіх ставлення рівне. Тобі неодмінно подадуть лукум, склянку води, каву, з тобою поговорять, запитають, як у тебе справи, як тебе звати, звідки ти приїхав, обігріють, огорнуть любов’ю. Звичайно, для сьогоднішньої людини у світі , який дуже швидко змінюється, де немає сталих відносин і сталих почуттів, любов – це найбажаніше почуття. І на Афоні людина отримає її вповні. Людині важливо, щоб її почули. А там чують, вміють слухати. Не хочуть когось навчити, когось змінити, а прагнуть показати любов Бога до людини. Це мабуть те, що мене вразило, що запалило. Там якщо вчать, то лише особистим прикладом. Немає слова “треба”. Там є слово “благословенно”.

– Іноді можна почути таку думку, особливо серед мирян, що монастирі непотрібні. Адже вони виникли трохи згодом після самого християнства, а отже є винаходом людей.

– Монашество – це нервова система Церкви. Без нервової системи організм не може нормально діяти. Це слова мого старця о. Єфрема (Ватопедського). Наскільки здорова ця нервова система, настільки здорова і Церква сьогодні. Бо якщо подивитися у суть, заклик до монашества – це підтвердження, того, що Євангеліє і сьогодні актуальне. І вчора, і сьогодні, і на весь час, Ісус Христос істинний, справжній (Євр.13,8), і це підтверджується саме життям монашества. Допоки житиме цей світ, будуть люди, які відчуватимуть особливий поклик у собі, які не матимуть спокою, поки не дадуть відповідь Богові: “так”. Можна тікати від поклику Господнього довгий час, але все одно, ніколи ти не знайдеш внутрішньої рівноваги, внутрішнього миру, поки не даси відповідь на нього. Тобто монашество – це “так” Богові, і це актуально.

– Свт. Ігнатій (Брянчанинов) писав свого часу про те, що монастирі приходять у занепад, і бракує духовних наставників. Чи ця ситуація змінилася і чи могла вона змінитися, адже досвід монашества наразі є досить обірваним через боротьбу з релігією в радянський час.

– Коли ми читаємо книги свв. Отців, їхні настанови, то часто можна почути: “монахи вже не ті”, чи: “монастирі вже не ті”. Але якщо ми подивимося, то так казали і у IV, і у X, і у XIII, XVIII, XX століттях. Звичайно, людство змінюється, змінюються умови, посилюється вплив секуляризму на людство, перед ним постають нові виклики. Змінюються форми церковні, тому Церква – це живий організм, вона постійно розвивається, еволюціонує. Щодо браку духовних наставників, дійсно, зараз дуже важко знайти людей, які б мали дар настанови, особливо в монашому житті, але вони є. І допоки існує цей світ, доти існуватимуть святі, і завжди будуть ті особи, які приводитимуть людей до Христа. Я зустрічав таких людей. Якби я не зустрів таку людину, мого старця, я б, мабуть, і не вирішив стати монахом. Бо важливим кроком до зустрічі з Богом, до мого “так” була зустріч з моїм духовним отцем. Він мене надихнув, він мене запалив, він дав мені зрозуміти, що Господь це люблячий Отець, а не Суддя.. Це найбільший скарб, я вважаю, це найбільший подарунок, який мені Господь міг зробити, показати людину, яка тебе взяла “за руку” і повела до Христа. Він завжди казав: “Не бійся, підемо разом!”

– Поділіться історією свого покликання, як Ви його розпізнали?

– Для монаха не існує життя до постригу. Коли людина приймає постриг, вона має забути повністю своє життя “до”. Після постригу починається нове життя у Христі, нова людина, тому дається й нове ім’я,. Шлях мій до монашества був дуже важким, неоднозначним. Я не мав підтримки з боку родини. Я виріс в родині з радянським світоглядом, атеїстичній, повністю далекій від церковного життя. Це була, мабуть, найбільша складність для мене. Бо коли я приймав рішення, щодо монашого постригу, мені було з одного боку важко – бо я один у сім’ї. Я розумів, що на мені завершиться мій рід, а з другого боку, мій старець казав, що подружнє життя “народжує смерть”, а монах “народжує безсмертя”. Тобто, монах вже не дає життя людині, яка також має помирати, він дає життя духовне, тобто вічне. Мені дуже сподобався цей вираз. Скажу так, що Господь мене вів. Я це відчував, але не сказав вчасно Господу “так”. Цікаві були ситуації у житті, які мене виводили на стежку монашого життя.

– Наприклад?

– У мене у житті завжди були зустрічі з людьми, які мали відношення до Афону. Мій перший духівник прожив там 8 років, коли він згадував Афон, у нього текли сльози. Звичайно, це – Владика Філарет. Це людина, яка любить Афон, веде духовне життя, яка знайшла джерело, де має можливість черпати духовні сили. І дійсно, приклади Афонських святих нас надихають сьогодні. Бо це люди, які жили з нами фактично в один і той самий час, і вони зараз вже є прославленими в лику святих. Нещодавно померли старець Паїсій, старець Порфирій, Йосиф Ісихаст, а також Нектарій Егінський, який хоча й не мав прямого відношення до Афону, але постійно був у листуванні з Афонськими монахами. Це люди, які сьогодні можуть нам сказати, що нічого неможливого немає. Також є чимало прикладів святого монашого життя серед українців. Паїсій Величковський, Іов Манявський. Це все люди, які відроджували монашество, вони йшли на Афон, брали там базиси, які приносили на наші терени. Я запалився Афоном, коли почав читати Паїсія Святогорця, але більше того – Силуана Афонського. Казав наш старець, що книжка Софронія Сахарова “Старець Силуан”, Паїсій Святогорець і, звичайно, особа Йосифа Ісихаста – це ті три рушійні сили, які наповнили Афон монахами. Середній вік монахів на Афоні зараз від 35 до 40 років. Це все молодь, а молодь прагнула духовності і там її знайшла. У 60-х роках, при житті старця Йосифа Ісихаста, Патріарх Вселенський Димитрій, приїхав і побачив на Афоні розруху монастирів, цих старих монахів, запросили його в один монастир служити і він сказав: “мабуть ця служба – це заупокійна служба за Афоном. Але ні. Богородиця знову наповнила свій сад жителями, зараз монаше життя на Святій Горі Афон розвивається і квітне. І Слава Богу!

Духовна велич Львова